Сльози мого міста
Дощ. Холодний, жорстокий і безжалісний. Сірі дні затягнулися цілою вічністю. Моє місто промокло до нитки. На вулицях не залишилося людей, тільки залізні коробки на колесах, що звуться автомобілями, та де-не-де видніються рухливі парасольки. По дорозі, обганяючи один одного, стікають швидкі струмочки води. Все стало чорно-білим, як у старому фільмі. Іноді буває, досада здавить груди, хочеться плакати, але ти вдихаєш глибоко і йдеш далі. Та в один момент тих образ накопичується так багато, що не сила більше тримати їх у собі. І тоді ти випускаєш всі емоції назовні, вже не стримуючи сліз. А тепер моє місто, відкривши всі небесні крани, ллє сльози холодним дощем. Воно плаче за все, що досі здавлювало груди: за те що осінь прийшла і стерла всі барви з нього, за країну нашу, яка все ніяк не поборе ворога, за цей світ, що так несподівано перетворився із радісного та сонячного у світ жорстокості та цинізму. Місто плаче вже два дні. Його чисті сльози стікають мурашками п...