Сльози мого міста

Дощ. Холодний, жорстокий і безжалісний. Сірі дні затягнулися цілою вічністю. 

Моє місто промокло до нитки. На вулицях не залишилося людей, тільки залізні коробки на колесах, що звуться автомобілями, та де-не-де видніються рухливі парасольки. 

По дорозі, обганяючи один одного, стікають швидкі струмочки води. Все стало чорно-білим, як у старому фільмі.

Іноді буває, досада здавить груди, хочеться плакати, але ти вдихаєш глибоко і йдеш далі. Та в один момент тих образ накопичується  так багато, що не сила більше тримати їх у собі. І тоді ти випускаєш всі емоції назовні, вже не стримуючи сліз.

А тепер моє місто, відкривши всі небесні крани, ллє сльози холодним дощем. Воно плаче за все, що досі здавлювало груди: за те що осінь прийшла і стерла всі барви з нього, за країну нашу, яка все ніяк не поборе ворога, за цей світ, що так несподівано перетворився із радісного та сонячного у світ жорстокості та цинізму.

Місто плаче вже два дні. Його чисті сльози стікають мурашками по моїй спині. Хочеться швидше прокинутися від цих снів жаху. Але знову наступаю на ті ж граблі та здригаюся від удару, розуміючи що це не сон. Остання надія знову губиться між краплями холодного дощу.

Моє місто плаче, я плачу разом з ним. Моя країна страждає, а серце крається від нестерпного болю…

Не здаватися! Не опускати рук! Боротися! Йти вперед!