Від себе не втечеш, або біженці які повернулися

 Якось так вийшло що прихід весни поки не виправдав очікування. Намагаючись знайти причини  спіткаюся об ці дні, датовані 2022-м роком. І от, коли відповідь, подібно першим квітам вже, прокльовується на повернхню - я нарешті розумію свої тривожні тригери.

На восьмий день війни ми, перелякані, схиблені, зламані та розгублені таки піддаємося на вмовляння мами "вивезти дітей у безпечне місце" - до Італії. Чи думав хтось тоді, якою видасться та подорож? - Ні. Не думали, що проведемо в дорозі цілих п'ять днів. Не уявляли, що за цей час побуваємо у 5-ти країнах. Ми абсолютно не знали: що будемо їсти, де будемо ночувати, скільки разів пересядемо з одного транспорту в інший... Ні-чо-го.

Досвід біженства виявився напрочуд гірким і неприємним. Свідомо і підсвідомо я ніколи більше не хочу пережити це на власній шкірі та й іншим того не бажаю. Здавалося, найпростіше було б залишити все на рівні власних переживань і заховати на віддалених поличках пам'яті, як і робила до цього часу.

Але сьогодні я змушую себе пережити все заново та спробую детально описати досвід одного з багатьх біженств. Ці спогади мають зберегтися для моїх дітей та стати додатковим доказом наших жертв у цій війні. А крім того вважаю своєю місією розповісти про всіх людей, які траплялися на нашому шляху та подібно світлим яноглам вели за руки по незнайомих місцях крізь холодні березневі дні і ночі.

Отже, нас семеро: я зі свохїми двома дітьми, Галя (дружина брата) з їхніми двома дітьми та її племінницею Катею. Відтак: дві дорослих жінки, троє малих дітей і двоє дорослих дітей.

Варіант з легковим автомобілем не розглядали через нашу кількість. Кілька днів придивлялися: хто, де, чим і звідки, через які кордони виїжджають, де які черги...

Вночі натрапляю на пост знайомого в інстаграмі: "Забираємо жінок та дітей. Виїзд щодня о 15.00. Не дзвоніть і не пишіть. Просто приходьте. Заберемо всіх". 

Збір та виїзд біля літака, поряд з Будинком офіцерів (тим самим в який через 4 місяці прилетять рашистські Калібри...)

            

Зібрали все найважливіше: документи, воду, їжу, необхідний одяг і вже о 15.00 третього березня сиділи в автобусах, які мали відвезти нас до Могилева-Подільського на кордон з Молдовою.

Там же, біля літака, ми вперше побачили людей, які їхали з інших, більш "гарячих" міст України та на звук "повітряної тривоги" почали перелякано шукати, куди заховатися... Десь тоді прийшло розуміння, що ми таки ще не відчули війну по-справжньому.

Дорога була напрочуд тривожною. Блокпости на трасі, перевірки, люди зі зброєю. Та, і уявіть собі загальний настрій, що панував у тому мікроавтобусі, серед людей, змушених кинути домівки і їхати бозна куди. А крім воєнного та поїздкового мандражу турбувало безперервне відчуття того, що я втікачка і зрадниця. Ніяк не втихала внутрішня боротьба материнського інстинкту із власним патріотичним духом.

        

О 16.50 того ж дня прибули до Могилева-Подільського, де пішки перетнули кордон з Молдовою. Першими, кого ми побачили потрапивши до сусідньої країни стали молоді хлопці та дівчата з плакатами, на яких було написано щось про допомогу українцям. Нас одразу розпитали, куди прямуємо, провели до автобуса, який мав відправитися до Румунії. А коли ми зайняли місця та розмістили на них свої речі – хлопець Михайло супроводив нас до приміщення, в якому готували й роздавали їжу та гарячі напої. Що здивувало –працівниками кухні виявились жінки ромської зовнішності, яких ми трохи остерігалися, зустрівши на вулиці дорогою до автобуса, (про всяк випадок навіть притискали ближче до себе сумки і рюкзаки). Але згодом, коли зайшли до приміщення, облаштованого для допомоги біженцям з України – там і зустріли тих самих жінок.

        

[прим. дівчина, яка годує дитину на задньому плані - Іра. Виїжджали вони з нами від Вінниці. Хлопчику 11 місяців, він плакав та вередував всю дорогу в автобусах. Їхали не до родичів чи знайомих, а просто навманя. Матір була сама з величезною валізою та неспокійною дитинкою. До кордону з Румунією ми допомагали. Як склалася їхня доля далі - невідомо. На жаль забули обмінятися контактами:( ]

Після 18 години великий автобус повіз біженців за маршрутом Молдова-Румунія. Тут їхалося комфортніше, а почувалося безпечніше, адже всі блок-пости, повітряні тривоги і ракети залишилися позаду. Не можна сказати, що на душі стало легше, але відчуття захищеності значно поліпшило настрій. Дорогою їли приготовані з дому бутерброди, а потім вдалося навіть поспати.

До кордону з Румунією ми прибули десь після 22-ї години. Сонні діти не розуміли, що відбувається і чому вони мають виходити з теплого автобуса та стояти під дощем на вулиці. (Якщо чесно ми й самі не дуже розуміли, що відбувається в той момент та які наші подальші дії). Протягом 10-15 хвилин чуємо наступну інформацію: це транспортний пропускний пункт, перетнути пішки його не можна, тому волонтери шукають вільні місця у проїжджаючих в потрібному напрямку автівках.

В мене навіть не лишилося фоток з описуваного місця, але те очікування було одним з найбільш дискомфортних. Всього один намет, переповнений бажаючими зігрітися. В ньому столики і стільці, гарячий чай з печивом, серветки, йогурти, соки і пакуночки "з собою", але людей було більше, ніж місця у наметі. Тому обігріватися потрібно було швидко, а далі знову вийти на болото, щоб стояти під дощем в очікуванні транспорту, який би перевіз нашу "банду" із семи людей через кордон Молдови з Румунією.

Довелося трохи почекати доки знайшлося авто, здатне вмістити нас усіх та ще й з речами. Водій ламано говорив російською, але того вистачило аби розпитати хто він і як там опинився. Так ми дізналися, що той чоловік праює у міській раді їхнього міста і вже кілька ночеї займається допомогою українцям з перетином кордону. На жаль, ми не запитали навіть його імені...

Першими, хто зустріли нас у Румунії – були молоді хлопці й дівчата, одягнені у жилети з надписом: "Єдині за Україну". Більшість із них говорили лише румунською, тому тут було вже дещо складніше сказати, куди ми прямуємо, але зрештою таки вдалося. Волонтери пояснили, що неможливо одразу їхати до Італії, а також запропонували прихисток і ночівлю в одному з пунктів, де розміщують українців з пошуком подальших варіантів здійснення необхідного маршруту.

   

Вже погано пам'ятаю, котру годину ми застали на Румунському кордоні, але за світлинами визначила, що на той момент була майже північ. Нас знову обігрівали у наметі, пропонували чай, що так і лишився тоді не випитим. До кордону прибули водії, які мали відвезти нас на ночівлю до найближчого міста. Цього разу довелось розділитися на дві автівки: я з молодшими сіла до жовтого BMW, а Галя зі старшими дітьми їхали в якомусь іншому авто.

Дуже просила дітей бути обережними в машині, аби не заплямувати новенький салон автомобіля болотом, що його вже добряче начіпляли на взуття. Дорогою пробували спілкуватися з водієм: гугл-перекладач ставав у нагоді... Таким чином дізналася, що вдень Андрій працює радіоведучим, а ночами не спить, допомагаючи нам і іншим таким, як ми. Вдома на чоловіка в цей час чекали маленька донечка та дружина, яка теж не спала, підтримуючи Андрія по телефону.

Мені дуже шкода, що під час поїздки встигала взяти контакти та навіть елементарно познайомитися не зі всіма, хто нам допомагав, але в більшості випадків намагалася хоча б зафрендитись у ФБ, щоб мати можливість подякувати цим людям. Знайте, що ми досі вражені вашими відкритими серцями та безмежною добротою до нас і ніколи не забудемо тих вчинків.

Близько другої години ночі ми приїхали до місця, в якому мали зупинитися на ночівлю. Андрій повідомив, що то буде храм, але як виявилося згодом, наше уявлення про храм суттєво відрізнялося від місця, куди ми прибули.

              

Ось таким виявився "храм", де нас зустріли молоді привітні люди, гостинно допомагаючи наступних кілька днів. Так, вже 4 березня після другої години ночі ми, разом з іншими українцями отримали перший прихисток й дах над головою у ролі біженців.

На ранок кількість волонтерів суттєво зросла. Не назву точну їх кількість, але хлопців і дівчат було точно більше 10 чоловік. Одні з них накривали столи й готували сніданок, інші - намагалися знайти спільну мову (в прямому сенсі цих слів) з кожним із нас, біженців, аби зрозуміти, хто куди планує їхати далі та допомогти з маршрутом, квитками і тд...

Десь за дві-три години ми вже знали свій маршрут. Зранку наступного дня потрібно було сісти на потяг, який мав повезти нас з міста Яси, (де знаходилися в той момент) - до іншого румунського міста під назвою Клуж-Напока (майже 400км). Далі - пересадка до наступного потяга, який прямуватиме з Клужа до Австрійського Відня, та ще один потяг з Відня до Болоньї (Італія). Таким був план...

Волонтери пояснили, що всі переїзди по Румунії будуть для нас безкоштовними, а стосовно поїздки з Австрії до Італії вони сказати не могли, тому порадили придбати квитки, аби бути впевненими, що ми точно забронювали для себе місця. Кошти ми мали, тож, так і зробили.

Десь під обід нам повідомили, що ночувати будемо вже в іншому місці. Якщо чесно, не дуже хотілося переїздити кудись знову. Думали, що перебудемо ще цю одну ніч в тому ж прихистку, але ми були не в найвигіднішому для суперечок положенні... Погодилися.

Ближче до вечора за компашкою з семи чоловік знову приїхало два легкових автомобілі. За звичкою розділившись, я з молодшими сіли в одне, а Галя зі старшими дітьми зайняли інше авто.

Ми їхали у машині молодого подружжя Діани та Еді. Дорогою до нового місця намагалися якось спілкуватися, але оскільки мовні бар'єри давали про себе знати - на допомогу знову приходили роумінговий інтернет та друг Гугл. Перекладач допоміг зрозуміти, що пара везе нас у свою квартиру, аби ми мали можливість прийняти душ та поспати не на підлозі, як минулої ночі. Самі ж вони в цей час заночують у батьків, де на них чекає однорічний синочок Ноа...

 

     

  

В кожному наступному місці, з кожними новими людьми все більше хотілося плакати. Чи не вперше від початку війни згадалося що десь всередині нас існує така функція, "плакати". Їхні співпереживання, доброзичливість та щирість розчулювали щораз сильніше. Знаходячись у тій квартирі ми дивилися один на одного і не могли до кінця зрозуміти, осягнути цю ситуацію. Молода сімя взяла однорічне маля та пішла пожити у батьків, тим часом пропускаючи крізь своє житло безліч чужих незнайомців (перед нами були інші біженці, впевнена, що після нас - теж).

Близько 20 години господарі постукали у двері власної квартири, тому що привезли нам вечерю. До того моменту я вже не пам'ятала, що дорогою сюди подружжя запитувало о котрій ми зазвичай вечеряємо та що люблять їсти діти. Відповіла те що простіше - макарони (легко і безпрограшно:). Хто ж міг подумати, що вони приїдуть ще раз та привезуть на вечерю пасту трьох видів?

З дому Діани й Еді я контактувала з Надією - волонтеркою представництва Червоного Хреста у Вінниці, пропонуючи дитяче ліжечко, візочок і речі, які залишилися після моїх дітей. Пояснювала чоловікові, де знайти комплекти від того й іншого та куди потрібно доставити. Через Вінницю ж так само тоді проходила сила силенна біженців з "гарячих" міст. Саме в ті дні хотілося віддавати тим, кому необхідно, нехай і на відстані, але допомагати так, як зараз допомагають нам.

На ранок 5 березня Еді приїхав зі своїм батьком, аби відвезти нас на потяг. Він не заходив у квартиру, просто замкнув за нами двері, навіть нічого не перевіривши.

На вокзалі знову з'явилися хлопці й дівчата з храму, (привезли ще інших людей) та накупили нам усім їжі з МакДональдсу.

     

Через ще 8 годин подорожі ми опинилися у румунському місті Клуж-Напока, на вокзалі якого українців знову зустрічали, супроводжували, обігрівали та годували, щоб пересадити на наступний потяг, який повезе до Австрії...

 

Вже не пам'ятаю, скільки часу провели у Клужі та о котрій прибував наступний потяг (здається десь дві години), але одне можу сказати точно - в тому потязі ми так довго стояли серед ночі на якомусь кордоні, що в результаті на ранок опинилися не в Австрії, а в Угорському Будапешті. Там нас теж зустрічали, супроводжували і все пояснювали. Виявилось, що ті відхилення від плану подорожі сталися саме через затримку потяга, але вже зовсім скоро приїде наступний, який таки відвезе нас до Відня...

               

Чесно кажучи, Угорщина виявилась найменш привітною та гостинною. Одна палатка з чаєм і жодних тобі співчуттів (до яких ми вже встигли звикнути, подорожуючи трьома попередніми країнами:) Тому тут просто фото красивого Будапештського вокзалу... 

Далі був ще один тригодинний і дуже виснажливий переїзд в електричці без наявності вільних сидячих місць. (Спасибі жіночкам, які взяли на руки малих, але загалом то просто жесть.

                       

До Відня приїхали 6 березня близько 12 години дня. Там нас зустрічав величезний вокзал і знову волонтери: з водою, їжею, відкритими обіймами та співчуттями. Вже на місці дізналися, що і звідси нас могли б відвезти безкоштовно, але квитки було куплено завчасно, тому просто уточнили години відправлення поїзда, який повезе нас до Болоньї (Італія) й вирішили прогулятися Віднем, оскільки до 19.00 мали ще достатньо часу.

Для прогулянки потрібно було залишити десь наші речі, тому знайшли вокзальну камеру схову та запитально постали перед нею: для зберігання речей необхідно опустити до монетоприймача євро-монети. Монет не вистачало, а серед купюр виявилась лише доларова (її для початку треба було обміняти на паперові євро, аби потім розміняти їх же на залізні монети, які б задовольнили камеру схову). День - субота. Внутрішні обмінники вокзалу та банки не працюють.

Не залишалося нічого окрім брати ту доларову купюру і йти прости когось із людей здійснити обмін. (☝в Австрії. Просити.)

Ну, я й пішла... вирішила почати з магазинів. Після кількох відмов з останньою надією зайшла ще у квітковий, але й там спіткнулася об ту саму відповідь. І, коли вже було повернулася до виходу - почула звернення до себе однією з більш зрозумілих мов.

Молодий чоловік, який саме купував букет білих квітів почав розпитувати російською та запропонував свою допомогу. Дорогою до банкомату дізналася, що чоловіка звуть Артемом. Сам він росіянин, але живе у Відні ще з 2014 року. Не розуміє й засуджує керівництво своєї батьківщини, а ще дуже дивується розмовам, які чує від матері, яка залишилася жити у Нижньому новгороді...

Після того, як Артем добув євро зі своєї карти - ми здійснили обмін валют, а потім чоловік допоміг ще й розбити паперову купюру на монети, придбавши солодощі в одній із кав'ярень. Зрештою вчинок цієї людини дуже допоміг нам здійснити прогулянку без зайвих вантажів у вигляді валіз.

        

Віденські парки виявилися вже по-весняному квітучими, теплими та особливо атмосферними, як і саме місто в цілому. Цікава архітектура, людні вулиці і стежини, купа велосипедистів, а ще склалося враження, що ми зустріли як мінімум півсотні бігунів, що видалося дивним у обідній час. Але вони бігли з усіх усюдів: навпроти нас, позаду, з одного боку, з іншого... При тому, що спортсмени зустрічалися здебільшого не молодого, а середнього і навіть літнього віку.

Найбільше позитивних світлин залишилося зі столиці Австрії. Саме місто здалося дуже приємним, затишним та цікавим і я пообіцяла собі, що колись ще його навідаю. За інших обставин. У іншому статусі, але обов'язково повернуся сюди.

В суботу 6 березня о 19 годині ми залишили передостанню країну - Австрію.  Здається, до того часу вже добряче звикли орієнтуватися в незнайомих місцях, робити пересадки, переїзди, адаптуватися в кожному середовищі, подібно хамелеонам. Діти вже не запитували куди, коли, що й навіщо. Просто слухняно плентали за дорослими час від часу просячи щось поїсти та попити.

Приблизно о 5 годині ранку 7 березня поїзд привіз нас до Болоньї, де вже чекала мама. Таким став довгоочікуваний фінал подорожі.

Загалом за 5 днів ми змінили 6 країн: Україна- Молдова- Румунія - Угорщина -Австрія- Італія. 11 разів пересідали з одного транспотру в інший. Змучилися самі і змучили дітей.

Потім ще майже 4 місяці мучили й один одного, будучи людьми, які ніколи раніше не жили разом і мусили адаптуватися, пристосовуватись, звикатися, вчитися груповому співіснуванню. 

Крім труднощів спільного побуту ми важко переживали ще й новини з дому, які теж підштовхували до постійних зривів + докори сумління за те, що поїхали з рідної країни у важкий для неї час.

Якщо хтось колись запитає: "як відрізнити подорож від біженства?" 

- відповім, що  біженці не мають зворотніх квитків і що я ніколи нікому не побажаю відчути подібний досвід на власній шкірі.

А якщо запитають чого бажаю - скажу, що всією душею, понад усе в світі я бажаю, аби понесли покарання абсолютно всі причетні до наших страждань. Щоб мучились вони та їхні нащадки, щоб не проживали й дня без думок про те, що вчинили з мирним народом та про те, що в цьому житті все обов'язково повертається сторицею.