Alina Oliinyk

  Війна нікуди не зникала. Вона ходить поряд з нами. Зазирає у вікна. Дивиться в очі. Торкається плечей. Стискає під горлом. Падає на обличчя краплинами сліз. Часом відступає на кілька кроків, а іноді застає посеред ночі, просто таки у наших домівках та ліжках. Так вже склалося, що війна судилася нам долею. Нам, усім, хто нині відчуває і ще довго відчуватиме її наслідки на собі. З цим нічого не вдієш. Але, будь ласка, не робіть вигляд, що її не існує! Таке ігнорування реальності ранить тих, хто втратили своїх близьких і рідних у боротьбі за Україну. Водночас, байдужість суспільства дошкуляє хлопцям, які донині утримують собою вогонь війни, не пускаючи ворога до наших домівок.

 Нарешті ранок зняв із міста вологу, сіру ковдру, що огортала його довгі, незліченні дні. Справедливість спустилася на землю маленьким осіннім жовтим листком, і щойно він торкнувся землі — день осяяв очі тих, хто досі були сумними. Знову хочеться жити, дихати, обійматися, триматися за руки, зустрічатися з рідними, гуляти в парках, вдихаючи осінь. Дощ — то не погано, він лише зворотній бік світла і тепла. Адже відчуваючи краплини води на своєму тілі, ми ще більше цінуємо затишок. А ховаючись під дахом власних домівок, згадуємо, як ще зовсім недавно вітер розтріпував волосся і як ми мріяли опинитися в спокої й теплі. Ця погода, ці умови дані людині для того, аби вона змогла оцінити, порівняти. Бо саме в моменти смутку й холоду ми ще більше цінуємо тепло — біля вогню, при доброму слові, поруч із тими, хто дорогий. А коли нам затишно й радісно, ми згадуємо, що колись було холодно — нашому тілу, нашому серцю. Усе це — для контрасту, для порівняння, для усвідомлення себе. Не буває завжди...