❤️‍🩹22 жовтня

 

    Туман огорнув місто вологою сірою ковдрою.

Дев’ята година ранку.

Я підходжу до вікна й відчиняю його, аби краще почути сповіщення про хвилину мовчання — і цокання секунд, які, здається, лунають гучніше, ніж зазвичай.

Крізь гілки дерев вдивляюсь у дорогу, що тягнеться повз моє вікно. Автівки продовжують рух. В мені підіймається хвиля обурення — хочеться вибігти на вулицю, стати посеред шляху й змусити їх зупинитися, бодай на цю хвилину. Хвилину мовчання.

Та за кілька секунд вони все ж завмирають. Полегшено видихаю. Болить горло, але я стою, слухаючи тишу, у якій сплітаються біль, пам’ять і вдячність. І саме в цей момент — посеред тиші — звучить сирена. Відбій повітряної тривоги.

    Цієї ночі бомбили Київ. Цієї ночі ракети летіли на столицю, на інші області. Знову порушували наш сон, наш спокій, наші життя.

 

Сьогодні мій день.

Мій день народження. Мені тридцять три.

Я дивлюся у прочинене вікно й загадую бажання:

хай закінчиться цей страшний сон.

Хай ми прокинемось у сонці й світлі, у мирній країні, під чистим небом, у якому літають не ракети, а літаки.

Хай діти знову йдуть до школи, не знаючи, що таке бомбосховище, і не чуючи за вікном виття сирен.

    Я загадую бажання. Загадую Перемогу. Посилаю своє бажання у Всесвіт — і вірю: скоро все здійсниться.

Хвилина мовчання добігає кінця.

Я дякую всім, хто бореться за наш спокій і мир.

Схиляю голову перед тими, хто віддав життя за цілісність і свободу нашої країни.

 

Слава Україні. Слава Героям.