Alina Oliinyk

 Нарешті ранок зняв із міста вологу, сіру ковдру, що огортала його довгі, незліченні дні. Справедливість спустилася на землю маленьким осіннім жовтим листком, і щойно він торкнувся землі — день осяяв очі тих, хто досі були сумними. Знову хочеться жити, дихати, обійматися, триматися за руки, зустрічатися з рідними, гуляти в парках, вдихаючи осінь. Дощ — то не погано, він лише зворотній бік світла і тепла. Адже відчуваючи краплини води на своєму тілі, ми ще більше цінуємо затишок. А ховаючись під дахом власних домівок, згадуємо, як ще зовсім недавно вітер розтріпував волосся і як ми мріяли опинитися в спокої й теплі. Ця погода, ці умови дані людині для того, аби вона змогла оцінити, порівняти. Бо саме в моменти смутку й холоду ми ще більше цінуємо тепло — біля вогню, при доброму слові, поруч із тими, хто дорогий. А коли нам затишно й радісно, ми згадуємо, що колись було холодно — нашому тілу, нашому серцю. Усе це — для контрасту, для порівняння, для усвідомлення себе. Не буває завжди...

       Туман огорнув місто вологою сірою ковдрою. Дев’ята година ранку. Я підходжу до вікна й відчиняю його, аби краще почути сповіщення про хвилину мовчання — і цокання секунд, які, здається, лунають гучніше, ніж зазвичай. Крізь гілки дерев вдивляюсь у дорогу, що тягнеться повз моє вікно. Автівки продовжують рух. В мені підіймається хвиля обурення — хочеться вибігти на вулицю, стати посеред шляху й змусити їх зупинитися, бодай на цю хвилину. Хвилину мовчання. Та за кілька секунд вони все ж завмирають. Полегшено видихаю. Болить горло, але я стою, слухаючи тишу, у якій сплітаються біль, пам’ять і вдячність. І саме в цей момент — посеред тиші — звучить сирена. Відбій повітряної тривоги.      Цієї ночі бомбили Київ. Цієї ночі ракети летіли на столицю, на інші області. Знову порушували наш сон, наш спокій, наші життя.   Сьогодні мій день. Мій день народження. Мені тридцять три. Я дивлюся у прочинене вікно й загадую бажання: хай закінчиться цей страшни...

" Один з найцінніших досвідів в моєму житті - це досвід переходу на українську. Це насправді дуже цікавий експеримент - над власною свідомістю, над своїм оточенням, над своєю пам’яттю і навіть над своїм побутом. мені дуже шкода, що ми мало про це говоримо. Не про мене, звісно, а про перехід. Адже це неймовірна і невідрефлексована подія для всього суспільства: люди, які народилися і виросли в російськомовних родинах, в російськомовних регіонах, навчалися в російськомовних школах, доволі відчутним відсотком припиняють говорити і думати російською і починають - українською. Не через обставини, переїзд, зміну середовища, а виключно через власне вольове рішення. До цього не спонукає держава. Це не обертається бонусами і преференціями. Часто - навпаки, ти несподівано відкриваєш для себе нові обрії окупації і несвободи. І охуєваєш реально, але вже немає шляху назад. Як немає шляху назад для кожної чесної людини, яка раптом усвідомлює монструозних розмірів жахливу несправедливість. Ти про...

Не треба було прати пуховик раніше терміну, та й чоловікові говорила, що рано перевзувати колеса автівки в кінці березня… (іноді абсурдно-смішні речі приходять у голову, коли починаєш шукати причинно-наслідкові зв’язки для подій, яких ти не очікував. «Як сніг на голову» – відомий всім фразеологізм втілився у реальність буквально за кілька квітневих днів, що несподівано здивували погодою. Такі події якось завжди вибивають із колії, змушують пригальмувати задуматися, щось переосмислити. В моєму випадку починають проводитися паралелі… І ось на які думки навернула несподівана зміна погоди: Це не правильний стан речей. Так не має бути. Ні за законами природи, ні за людськими. І все ж, сніг випав. Не цікавлячись ні в кого своєю вчасністю, не запитуючи, хочемо ми того чи ні… Впав на квіти, що готувалися вже розпустити свої бутони, довірившись сонцю; на птахів, які починали повертатися до домівок, плануючи поповнення у родинах; на людей, які вже познаходили пальта й сонячні окуляри...

  То перелом, не вивих — так просто не зростуться відкриті рани лютої зими. Останні вдих і видих ледь чутно в грудях б'ються батьки та діти, доньки і сини. А погляд в очі смерті — безстрашно-соколиний. Це так останній бій ведуть герої. І промовляють вперто про "Славу України", засвідчивши оті слова собою. ______ пам'ять та шана героєві України Олександру Мацієвському🙏

 Якось так вийшло що прихід весни поки не виправдав очікування. Намагаючись знайти причини  спіткаюся об ці дні, датовані 2022-м роком. І от, коли відповідь, подібно першим квітам вже, прокльовується на повернхню - я нарешті розумію свої тривожні тригери. На восьмий день війни ми, перелякані, схиблені, зламані та розгублені таки піддаємося на вмовляння мами "вивезти дітей у безпечне місце" - до Італії. Чи думав хтось тоді, якою видасться та подорож? - Ні. Не думали, що проведемо в дорозі цілих п'ять днів. Не уявляли, що за цей час побуваємо у 5-ти країнах. Ми абсолютно не знали: що будемо їсти, де будемо ночувати, скільки разів пересядемо з одного транспорту в інший... Ні-чо-го. Досвід біженства виявився напрочуд гірким і неприємним. Свідомо і підсвідомо я ніколи більше не хочу пережити це на власній шкірі та й іншим того не бажаю. Здавалося, найпростіше було б залишити все на рівні власних переживань і заховати на віддалених поличках пам'яті, як і робила до цього час...